Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

З цим неприємним осадом вони попрямували до наступного пункту своєї подорожі. За Оксентієвим планом слід було відвідати ще кількох письменників і художників із минулих століть (якщо за точку відліку часу брати століття, в якому жили ті люди, які їх зараз найбільше турбували: Лія, Світозар, Денис) і композитора з майбутнього. Там не помітили нічого дивного, за винятком кількох незначних порушень, про які одразу, повернувшись до Країни, повідомлять донорам митців.

− Слухай, а тобі не здається дивним, − почав Оксентій, коли вже здійснили всі свої заплановані відвідини й ще не вирішили побувати в Книгарні, − що стільки наших одночасно зібралося в одному часовому відрізку, та ще й в одному місті, до того ж зауваж, не в столичному, а в невеличкому, провінційному?

Так, і Таміргазіна, і Альданова, і Лісовий − земляки, а ще ж були інші митці, та й Читачів назбиралося чимало.

Мабуть, тієї миті нічгородці й вирішили навідатися до книжкової крамниці. І чи дуже здивувалися, коли, немов на підтвердження власних здогадів, побачили всіх щойно згаданих людей, які зібралися разом, мило про щось спілкуючись?

− А вони ще й знайомі! − не зміг приховати свого чи то захоплення, чи то обурення Метр.

− Варто послухати, про що вони говорять, − порадив дідусь.

Парочка непомітно пробралася до столу, біля якого стояв господар заходу і його співрозмовники. Раптом Лія повела головою наче в їхній бік, чим трохи здивувала Дениса, бо вона ж наче дуже уважно слухала його розповідь, аж − ні сіло ні впало − відволіклася й втупилася поглядом у порожнечу. Так, саме в порожнечу, бо дивилися туди, де нікого не було.

− Щось сталося? − поцікавився Лісовий.

− Що? − Дівчина знітилася, бо не відразу збагнула, що письменник звертається до неї. − Та нічого, − відповіла, оговтавшись, − усе нормально. У мене так часом буває: здається, ніби хтось дивиться тобі в спину.

− Але ж там нікого немає, − зауважила вже Оленка, простеживши за поглядом подруги.

− То я ж і кажу: здалося.

Що вона могла відповісти їм? О, як багато ви не знаєте. Те, що ви нікого не бачите, ще не означає, що там нікого немає. Коли подорожувала з Метром у Реальність ще в іпостасі мешканки Країни, Лія на власному досвіді в цьому пересвідчилася. Але ж звичайні люди про це не знають. Хоча, правду кажучи, і серед них є надчутливі, здатні це відчувати, просто назви не можуть дібрати.

− А в мене теж часом буває таке відчуття, − ніби вступився за Лію Денис. Він якось по-особливому поставився до дівчини. І дуже зрадів, коли після автограф-сесії до нього підійшла Таня й познайомила з дивною відвідувачкою.

Її присутність хлопець зауважив від самого початку. Щось незвичне так і промінилося з незнайомки. І річ навіть не в потворному шрамі, який мав приховувати якусь надзвичайну, захопливу історію. Дівчина сама була немов оповита ореолом таємничості. Денис як письменник завжди помічав таких людей: у натовпі, у громадському транспорті, на концертах, виставках, інших заходах. Схожі образи неодмінно хотілося закарбувати в пам’яті, а потім змалювати на сторінках книжок.

− І тут немає нічого надприродного, − вів він далі. − Певен, що бувають такі моменти, коли ми мимоволі звертаємо увагу на щось незвичне, але заспокоюємо себе: мовляв, нам це здалося, адже те, що не піддається визначенню, завжди лякає.

− О, ну це вже ви далеко пішли, − Лія спробувала перевести все на жарт. Хоч хлопець і заступився за неї, щоб вона не скидалася на дурепу чи таку, що через травму голови страждає на якісь запаморочення чи провалив пам’яті, як то часто трапляється з людьми після аварій, але цієї розмови дівчина не хотіла продовжувати. Подібні філософські роздуми могли далеко завести. І взагалі спілкування з новими знайомими викликало в неї відчуття постійного перебування на непевній кризі. Лія весь час мала пильнувати, контролювати кожен свій жест, слово, щоб не бовкнути чого зайвого, не видати себе. Але, може, вона просто панікерка? Ну, як вона могла себе видати? Ці ж люди навіть у найфантастичніших своїх мареннях не змогли б повірити в реальне існування Країни та її мешканців.

«Ні, Ліє, − подумала вона, − ти таки маєш розслабитися. Усе не так страшно».

Але цю дражливу розмову все-таки мала завершити:

− Насправді я просто задивилася. Щось згадала, мабуть.

− Ага, бачила б ти себе збоку в той момент. У тебе було обличчя людини, яка побачила мерця, − знову втрутилася Оленка. Їй, певно, теж подобалися історії про якісь неймовірні речі, паралельні світи й надчутливість деяких обраних людей. Лія б не здивувалася, якби почула версію про те, що, може, вона має прихований талант бачити привидів, який здобула, перебуваючи в комі.

Таня ж увесь цей час мовчала. Не тому, що її не цікавила тема розмови. Радше вона роздумувала про щось своє, робила якісь висновки. Саме в цьому й переконалася Лія, поглянувши на письменницю. Полегшення, яке відчула Тетяна, вислухавши й покірно проковтнувши примітивну історію про типовість і звичайність ситуації перебування в комі, вивітрилося. Вагання, недовіра й неспокій знову відбилися на її обличчі.

От тобі й маєш! Лія так старалася заспокоїти дівчину, а ця екзальтована Оленка все зіпсувала. Та кого тут обвинувачувати? Сама винна. Не треба так реагувати. І що вона врешті відчула? Чиюсь присутність? Мабуть, за ними хтось зараз спостерігав. Може, хтось із нічгородців. І в цьому немає нічого дивного. Хіба й вони не можуть відвідувати мистецькі заходи?

Але зерно занепокоєння знову впало в душу Таміргазіної. І Оленка, як на зло, ще й олії у вогонь підлила.

− Може, у тебе, Ліє, якісь надможливості з’явилися? Ось і Таня, думаю, зі мною погодиться, − мовила вона, чи помітивши, що письменниця не бере участі в їхній дискусії, чи справді вірячи в те, що збиралася сказати. − Ти ж писала про кому, про тих, хто з неї повертається. Тай багатьом науковцям неодноразово доводилося фіксувати незвичайну поведінку таких людей. Чому б не уявити, що з нашою Лією сталося щось неймовірне? Нехай не зовсім те, що ти описуєш у «Подорожі…», але щось схоже. До речі, хороша ідея для нової книжки! Як вам таке?

О Боже! Тільки не це. Саме цього Лія боялася найбільше.

Але Таня не встигла відповісти на поставлене запитання (та й не знала, на яке відповідати в першу чергу: Оленка такого нагородила, що, певно,